Данькіна криниця (Данилів колодязь)

 

�Ми — сім’я Медведєвих, сьогодні мешкаємо у селі Чорноморка Очаківського району Миколаївської області. Чорноморка — рідне місце моєї тещі, Нуйської Ольги Іларіонівни (у дівочому прізвищі Лапшина О.І.). Сімейне дерево Лапшиных почало своє походження в роки визволення земель Причорномор’я від трьохсотлітнього турецького панування над землями півдня Росії.

Хата родини Лапшиных знаходиться в Малій Чорноморці, яка в дореволюційні часи називалася Ближнім Бейкушем. У огороді Лапшиных, у самого берега Бейкушського заливу є діючий джерело та старий колодязь, який мешканці села знають під назвою «Данькіна криниця». Це джерело, до того як у селі провели водопровід, давав прісну воду не лише для мешканців Бейкуша, але й був єдиним джерелом прісної води для мешканців Очакова. З цього джерела пили й мешканці давньогрецького міста Алектор, і давні слов’яни, та турки. Усі письмові джерела з історії Очакова говорять про те, що прісна вода була лише в одному місці — у Метелевій (Металієвій — писали в давні часи) балці, на березі заливу.

Цитата для мобі та монітора

Ми часто буваємо біля цього історичного джерела, вода там дійсно прісна та дуже смачна.

Трохи незрозуміло, чому навколо в колодязях вода солона або взагалі солона, тоді як одне джерело на тій же глибині повністю прісне.

У матеріалах геологічних досліджень Чорноморського басейну ми знайшли відомості, які розкривають цю загадку. Як виявилося:

«… на морському дні Чорного моря існують досить різноманітні та численні джерела прісних вод. Це так звані субмаринні води.

У розрізі гірських порід суші вода відноситься до окремих шарів водопроникних порід — водоносних горизонтів. Вони підстилаються водоупорними шарами, найчастіше глинами. Уздовж берегів Чорного моря ці горизонти обриваються, виступаючи у вигляді джерел. Якщо розвантаження водоносного пласта відбувається в підводній частині берега, утворюються субмаринні підводні джерела. Такого типу субмаринна розвантаження характерна для північно-західних берегів Чорного моря, Західного Криму, районів Кавказу, багатьох районів Азовського моря».

Отже, саме в цьому місці вирвався один із глибоких водоносних горизонтів артезіанської води.

З слів дев'яностолітньої (весна 2020 р.) бабусі Тані Лапшиної, у Данькіної криниці постійно стояла черга за водою, доки не побудували водопровід. Але вода з джерела ще довго напувала людей, звиклих до хорошої води.

Данькіна криниця називалася на ім’я нашого прадіда Данила Диомидовича Котова, одного з прапредків роду Лапшиных.

Дерево роду Лапшиных розтягнулося широкими гілками на порослому сонцем узбережжі Північного Причорномор'я Росії. Першими джерелами, котрі зволожували родове дерево, були прізвища козака — Степана Гунька (пізніше Гунькова), міщанина Андрія Кошманова та сина російського солдата Диомида Котова.

Всі вони з'явилися на Очаківщині в період «Часів Очаківських і підкорення Криму».

Запорозькі козаки, після розгону Січі у 1775 р., на берегах нижнього Подніпров’я утворили нову Січ — «Вірне військо Запорозьке», а більшість запорожців (понад 40 тисяч козаків, невірних) пішли за Дунай, де з дозволу турецького султана оселили Задунайську Січ, і з зброєю в руках воювали проти Російської Батьківщини. Ми, слава Богові, з тих козаків, хто відвоював споконвічно слов’янські землі від османських порабителів.

Освоювати степовий край після трьохсотлітнього татo-турецького ярма довелося нашим предкам.

У 1801-1810 роках, за наказом імператриці, в південні безлюдні райони Росії почали переселяти людей, а колишнім підданим Туреччини та Кримського ханства надавали російське громадянство.

Ближній Бейкуш (Мала Чорноморка) був передмістю хутором, у веденні пристава міста Очакова. На його окрузі тоді проживало близько 800–900 осіб, тож земель було безліч, але оформляти її у вічне користування влада не поспішала. Очаків тоді був центром Очаківської губернії, до якої входили міста та фортифікаційні укріплення Північного Причорномор'я — Хаджибей (Одеса), Аккерман (Белгород-Дністровський), Дубосари та вся територія від Дніпра до Дністра.

Очаків відстоював право бути головним торговельним портом Росії на Чорному морі, але під покровительством Суворова А. В., який тоді був командувачем військами Єкатеринославської області та відповідальним за будівництво міст і фортець на кордонах Російської імперії, головним портом стала Одеса. Мілководність Очаківських берегів та тяжка льодова обстановка взимку та навесні не сприяли майбутньому розвитку морського судноплавства.

ПОЧАТОК РІДОВІДНОЇ ІСТОРІЇ

Козак Степан Гунько, разом із козаками Вірного війська Запорозького, під час взяття фортеці на острові Березань був тяжко поранений, а його Настя — звільнена з турецького полону молода дівчина.

Насте не виповнилося ще й десяти років, коли банда ногайських татар напала на їх хутір на березі Тилігулу.

На хуторі тоді проживало всього п’ять сімей. Під час набігу на хутор були лише жінки з дітьми та два старих козаки. Інші чоловіки пішли з караваном чумаць за сілью. Жителі хутора ногайцям опір не чинили і тому татари вирізали під корінь всіх мешканців, відрубавши двом старим козакам голови та відрізавши їм вуха, за які їм полагалися премії, взяли з собою, також для продажу на невольницькому ринку в Очакові взяли чотирьох дівчат віком від восьми до п'ятнадцяти років та п’ятьох хлопців. Свиней розпороли своїми клинками і спалили «нечистих тварин» разом із господарськими спорудами. Пленників пов'язали та з награбованим скарбом повели в степ. Настю, через її малолітнього віку, продавати не стали, а подарували турецькому мурзі. Спочатку дівчина допомагала служниці мурзи, а згодом її відправили для санітарних робіт у військовий лазарет.

Турецьким жінкам — мусульманкам, працювати в оточенні чоловіків було заборонено, а рабам «невірних» дозволяли прибирати, прати та доглядати за хворими та пораненими. У 13 років Настя заразилася віспою, яка залишила на її обличчі рябі позначки. Після тяжкої хвороби Настя продовжувала жити та працювати при лазареті, де навчилася лікувати та доглядати за пораненими. Як тільки Російська армія стала підходити до Очакова, Настя втекла з турецького лазарету та сховалася в степу до приходу російських військ.

У Бейкуші був розташований один із польових госпіталей російської армії, і дівчину, яка мала досвід роботи з пораненими, взяли на утримання. Хвороби, обмороження, тяжко поранені — доводилось працювати цілодобово, але все одно це була вже не турецька неволя, а свої. Появилася надія, що де‑інде залишилися мати й батько, і вона обов’язково їх знайде.

Щоразу, коли їй зустрічався козак, вона розпитувала про батька й матір і знала, що її батько був серед козаків Нової Січі, але куди ділився, з ким пішов, чи на Кубань, чи за Дунай, ніхто не знав. Говорили, що він знайшов дружину, що син у нього маленький, але куди поділася сім’я, ніхто не знав.

Осінь 1788 року була дуже холодною. Наприкінці жовтня пройшла снігова буря, але сніг за кілька днів розтанув. Дув холодний північно-східний вітер. 7 листопада пронеслося чуття, що розпочинається штурм фортеці на острові Березань.

Рано вранці Настя з висоти берегової кручи побачила, як армада козачих дубків, на всіх парусах, за вітром, мчали до східної сторони острова. З півдня до острова наблизилися три фрегати та близько десяти канонерських човнів, які вели фортецю безперервним артилерійським вогнем. Дим, вогонь, гуркіт гарматної канонади захоплювали дух. Дівчина кричала з гніву: «Бій їх! Бій!». Їй хотілося відплатити за себе, за своїх рідних. Це був її перший і єдиний в житті бій. Принаймні, вона була готова теж бити ненависних загарбників.

Козаки під вогнем противника стрибали з дубків у воду, та на грудях у воді йшли на штурм берегових укріплень.

Внаслідок штурму турки залишили свої окопи та гармати, і відступили в укриття за стінами фортеці. Козаки розвернули турецькі гармати і відкрили канонаду по фортеці. Фортеця обстрілювалася з двох боків — з кораблів та козацьким десантом. Приблизно через два години фортеця здавалася. З 400 воїнів фортеці — 321 здалися в полон. Козаки втратили полкового старшину, чотирьох курінних атаманів та 24 козака. Близько сотні козаків було поранено.

Перші поранені були доставлені на дубках у госпіталь, де служила Настя. Рвані рани від картечі, розрізані рани від турецьких ятаганів, велика крововтрата та важке стогоніння ранених. Це був найважчий день. Вранці вона відчула захоплення від мужності наших воїнів, а потім побачила страшні муки тих, хто, не шкодуючи себе, визволяв нашу Батьківщину від чужоземних загарбників.

Коли Настя розповідала ці історії своїм дітям та онукам, тремтіння в устах та грудна буря заважали їй говорити, але вона розповідала, щоб онуки та правнуки знали, що Вітчизна для них здобута мужністю та стійкістю Російської армії.

Серед поранених, яких залишили для зцілення в Бейкушському лазареті, переважно були молоді козаки-першокурсники, серед яких був кремезний, міцний рудий хлопець — Степан Гунько. Поранений турецьким ятаганом у живіт та руку. Шкіру живота йому зшили одразу, щоб нутрощі не вилизли, але з рукою було складніше. Ворожий клинок розрізав зап’ястя майже навпіл так, що два пальці правої руки — безіменний та мізинець — були майже неживі. Він лежав мовчки, все час гладив свою руку. Степан першим вискочив з вершини оборонного валу і натрапив на яничара, який замахнувся на нього клинком. Інстинктивно захищаючись, Степан підставив під ятаган пістоль, який врятував його від смерті.

Смертельний метал ледь торкнув йому руку та живіт.

Пістоль встиг зробити постріл, поранив яничара. Далі пішла атака, але Степан, стискаючи живіт руками, побрів до берегу до козачих чайок. Йому було образно, що в першому бою він не дійшов до переможного водруження прапора над турецькою фортецею, про що він так мріяв.
Рана на животі все одно гнoилась, і вставати з ліжка не було змоги, шви могли розійтися. Вони харчувалися з кухні лазарету, але іноді їй удавалося купити щось їстівне у місцевих мешканців.

«Штурм Очакова» Гравюра А. Берга, 1792 р.

Піч у хаті топилася очеретом та заготовленим з літа сухим кизяком, але розпалити хату в морозні дні було дуже складно. Одного разу, повернувшись додому, Настя побачила, як ледь тримається Степан. Він був дуже слабким. Настя побігла до бабки — сусідки за порадою, і та, знаючи стан раненого, сказала:

- У нього немає життєвої сили. Напої його гарячим червоним вином, щоб кров завелася, і лягай поруч з ним. Зігрій його своїм тілом, дай йому живого тепла, можливо він і виживе. Хлопець він міцний, лише життєву жилу йому надрізали. Довго ще хворіти буде. Але ти йому допомоги пережити лихоманку.�

Бабка дала їй глек червоного вина та якусь травку, щоб пропотів. Настя ще не знала близькості чоловічого тіла, але переборовши себе, вона напоїла Степана підігрітим вином і лягла з ним поруч. Озноб колотив хлопця, але коли вона міцно обняла його, притиснувшись усім тілом, озноб почав утихати і він міцно заснув. Їй було якось дивно, чому вона цілує його спину, шию, плечі, і їй зовсім не соромно. Наче він її кохана людина, але вона ще про це до сих пір не знає. Вдягнувшись трохи поблизу мирно сопаючого Степана, вона тривожно вскочила, швидко одяглася, щільно закутала його ковдрами і побігла в лазарет, рятуючи життя російському війську.

На ранок наступного дня Настя прибігла додому і застала Степана у гарному настрої. Він ще був дуже слабкий, але ледь помітний рум’янець розкочував його щоки.

- Ну, як сьогодні, не трясет? Як почуваєш себе, козаче? - спитала Настя.
- Сьогодні краще. - слабким голосом відповів Степан. – Будемо жити!
- Ну‑ка, давай я тебе перев’яжу.

І Настя стала міняти пов’язки, змащувати рани маззю.

Коли вона підійшла до нього, щоб обв’язати навколо спини стягувальну пов’язку, Степан тихенько поцілував її у голову. Настя замерла на мить, але продовжила робити перев’язку. Коли бинти вже лежали щільним кільцем на тілі козака, вона погладила їх долонею, тихенько поцілувала перев’язані рани і прошепотала: «Щоб заживали швидше». З цього дня вони дружили ще міцніше, почали розповідати одне одному про себе.

Степан розповів їй, що він родом із Вознесенська, який до недавнього часу був козацькою станицею Соколи, де козаки несли службу з охорони рубежів Росії від Османської імперії. У лютому 1788 р., під командуванням підполковника Петра Скаржинського, формувався полк «Буґське козацьке військо». Степан записався до козацького полку і їх одразу направили воювати під Очаків.

Осмотреть Степана приходив лікар із лазарету, і був задоволений доглядом за хворим козаком.

- Повезло тобі, хлопче, що така добра дівчина тебе виховала. Погано ти був, козаче, а зараз вже й рум’янець на щоках. Ну, будемо сподіватися, що до весілля заживет. - сказав лікар.

Добрі слова лікаря вселили надію.

К літу 1789 року Степан трохи окріп, але напружати живіт і носити тяжесті йому строго було заборонено. Вони з Настею вінчалися.

Степан отримав медаль за взяття Очакова та тимчасову пенсію до строку повного одужання.

Настя продовжувала служити біля Бейкушського лазарету і теж отримувала грошове пособлення. З часом вони побудували саманний глинобитний дім під очеретяною покрівлею, й оселилися в Ближньому Бейкуші.

(Початок. Продовження в наступному номері)

А. А. Медведєв

Газета «Чорноморська зірка» №46 від 30.10.2020 р.