Очаків мого дитинства (Частина 2)

�Продовження спогадів нашого земляка Миколи Манжоса про життя Очакова у 60–70-ті роки. Першу частину можна прочитати тут

Ловля Очаківського бичка

Берег лиману від рибзаводу до військового порту не був пристосований для відпочинку. Уздовж всієї Забалки на узбережжі були причали, а також кілька місць, де будували баркаси, особливо очаківської конструкції. Звідси влітку щодня рано вранці доносився стукіт моторів. Це рибалки йшли на промисел.

У школі-інтернаті на березі було кілька місць, де можна було купатися. Туди ходили тільки місцеві. Зате для нас цей берег був тим хорошим, що тут можна було ловити бичків під камінням. Для цього з міцного канату робилася „низка“: з одного боку прив'язувалася поперечна паличка або цвях, інший цвях прив'язувався за головку до протилежного кінця. Її також „низку“ прикріплювали до плавців. Ми запливали до каменів і ниряли, витягуючи з поглиблень у каменях прихованих там бичків. Витягнений бичок нанизувався на мотузку цвяхом, вона знову кріпилася до плавців і промисел продовжувався. Майже завжди він був доволі успішним, але розплатою за це були безмежно порізані гострими каменями наші пальці.

Через дірку в дротяному загородженні (її робили моряки для втечі) існувала можливість проникати в військовий порт на перший причал, де бички ловилися особливо добре. Якщо ми сиділи тихо, на нас по відсутності начальників не звертали особливої уваги і не виганяли звідти. Навіть іноді вдавалося пройти на другий причал. Але далі у глибині порту були підземні склади, звідки моряки вивантажували трали та торпеди, а також стояли старі законсервовані кораблі з гарматами. Бажання проникнути туди і подивитися на все це закінчувалося безжальним вигнанням з цього важливого об'єкта із позбавленням права перебувати там довгий час.

Але був час, коли бичками самі приходили до городян. Зазвичай наприкінці серпня через природні особливості Чорного моря з його глибин у верхні шари вод піднімався сірководень.

Риба, що мешкає там, швидко уходила до більш чистих гирл рік. Вона була сонна, виснажена і рухалася суцільним потоком. Для її лову не потрібно було прикладати жодних зусиль: просто брати її і скидати на берег. Миттєво розносився по місту клич: „Риба йде!“, що бігом притягував до узбережжя лиману всіх мешканців. Рибу, здебільшого бичка, брали руками, відрами, сітками, всім, чим зручно. Її набивали в мішки і перевозили на велосипедах, машинах, мотоциклах і просто тягнули в руках. Для приготування їжі ця висушена риба майже не підходила. Що ж робили з такою кількістю її? Її сушили. Спочатку вимочували у міцному соляному розчині, а потім розвішували під дахами та на балконах, нанизуючи через очі на довгі низки. Перед цим головки соленої риби окунали у оцет: „Щоб муха не садилась“. Добре просолені та висушені бички були надзвичайно смачними, й їх їли протягом всієї зими.

Перші зароблені гроші

Під час будівництва пансіонату „Очаків“ були збудовані доволі красиві сходи до пляжу.

Будували їх наймані будівельники, яким потрібні були підсобники для переносу розчину, піску й бетонних плит. Ця робота давала нам можливість заробити. Ще раніше під час навчання у школі нас направляли на практику в ремонтно-будівельну контору. Я був прикріплений до відомого в Очакові пічного майстра дядька Вані Шапкіна. Він був уже старий і мав обширну клієнтуру. Парової та водяного опалення в Очакові майже не було, і печей будувалося та ремонтувалося чимало. Більшість печей була круглою і обшивалася металлю, яка фарбувалася чорним пічним лаком або сріблом. Звісно, дядя Ваня нас ні до якої роботи не допускали. Ми носили цеглу, пісок, глину, воду і прибирали сміття. Але він розповідав нам деякі премудрості пічної справи. Ми, правда, не дуже в цьому розбиралися, але деякі моменти залишились у пам'яті до сьогодні.

Очаківська мода 60-х

Зароблені гроші ми частково віддавали батькам, а частково, з їхнього благословення, витрачали на себе: купували модний одяг. Спочатку це були вузькі штани та туфлі з гостроносими носами, нейлонові сорочки, безрозмірні носки, потім болоньєві плащі. Але незабаром, з поліпшенням рівня життя, мода стала змінюватися надзвичайно стрімко, і ми за нею, звісно, не встигали. Одним із таких моментів був різкий перехід від вузьких штанів до розкльешених. „Клеші“ у магазинах не продавалися, їх потрібно було шити.

Для цього в Очакові була пошивочна майстерня, яка розташовувалася на куті вулиці Леніна поблизу збудованого пізніше Почтамту та універмагу. Там працювали двоє кроювальників. Хоча їм було за сорок, їх називали Жора і Костя. Вони вишукано для того часу одягалися, були дещо зверхні, знали собі ціну.

Це були великі майстри. Брюки вони шили за один день, без примірок, вимірявши лише довжину та пояс. Особливо вони проявили себе, коли в Очакові стався черговий сплеск місцевої моди, і вся молодь захотіла носити штани з легкого тонкого брезенту. Буквально за кілька днів вони обшили всіх охочих. Джинсів тоді не було, але потім з'явилися китайські з етикеткою „Дружба“ з найзвичайнішої синьої тканини, особливо престижними були моделі з дірчастими заклепками. Для пущого ефекту деякі модники підшивали до низу цих та брезентових штанів роздвоєні металеві блискучі „молнії“.

Про очаковське вино

Під швейною майстернею в підвалі знаходився винний погріб, де продавцем був єдиний очаківський армянин на ім'я Жан. Так і говорили: „Пійдемо до Жана, зустрінемося біля Жана, був у Жана“.

Він був невисоким, повним, веселим і товариським, жив на куті Луначарського і Енгельса, любив розважатися з друзями. В погребку стояли бочонки з вином кількох сортів. Потім там зробили ремонт і бочки були утаєні, зі стіни позаду продавця були встановлені крани.

Вино у Жана та інших місцях пили пивними кружками. Замовляли сухе, креплене або „суміш“. Вино було найкращої якості. Загалом вин у Очакові було дуже й дуже багато. Майже кожен господар робив своє вино, багато хто продавав. Ціна була 1 літр — 1 рубль. Крім Жана вино в місті продавалося у павільйоні в міському парку та на ринку. Вдень вино брали на ринку, де по периметру стояли колгоспні кіоски, ввечері збирались у парку. Вино було майже все темно-червоного або темно-лілового кольору, легке, дуже смачне і приємне. Воно не сильно збирало влігати, але веселило, викликало якусь бадьорість, освітляло.

У центрі міста в кількох кіосках його продавали із скляних колб по 17 копійок за стакан, але очаківці його не пили. Вони пересичувалися рідним домашнім вином.

Микола Манжос