Село Покровка на Кінбурні

12 серп. 2021 р.

Переклад не завершено

�Засновниками хутірської забудови сіл на Кінбурнському півострові, зокрема в селі Покровці, були запорозькі козаки, які селилися тут, особливо інтенсивно у другій половині XVIII століття.

--- Також читайте: ---

Історія Кінбурнської фортеці�

П.І. Передерій у своїй книзі «У боях під Очаковом» також згадує про історію села Покровка: «Мій батько передав мені переказ свого дідуся про те, як утворилося наше село. Першими жителями села Покровка були вільні запорозькі козаки Сергій Глушко, Прокопій Щербина, Савелій Бородин, Володимир Гриценко, Іван Зеленський, Іван Книга, наш прапрадід Василь Передерій та інші. Оскільки перші поселенці, за переказами, прибули у день релігійного свята Покрови, то селу відтоді дали назву Покровка. З часом населення його зросло також за рахунок кріпацьких селян, втечених від поміщиків».

Прізвища перших поселенців лягли в основу назв хуторів Передріївка, Морозівка, Чумилівка, Ковалівка.

Трудно уявити собі місцевість більш безжиттю та суму. Куди не глянь — скрізь та сама картина: пагорби пісків або улоговини, наповнені гірко-солоною водою. На старих планах 1860-х років у селі Покровка таких озер нараховувалося 176 і під ними 175,6 десятини, але сьогодні майже половина з них зникла. Піскова грунт, надто бідна, десь покрита грубими травами; по улоговинах грунт був родючий, і тут зростали м'які трави — це громадські сінокоси. За такого характеру місцевості населення мало мати можливість займатися землеробством, засоби для життя воно отримувало від промислів — рибальства та добування солі.

Пахотна земля, прекрасної якості, складала 649 десятин і ділилася на 258 ревізорських душ, по 2,2 десятини. Земля, що знаходилась біля села, була в спільному користуванні, і нею володіли за захватом. Обробляли, де хто хотів, але загалом обробляли мало; більше займалися скотоводством. Сенокоси розташовувалися по улоговинах і переділялися між мешканцями за жеребкуванням щороку. Прийоми жеребкування були найперші: ніяких вимірювань не проводилося, а ділили на око — приблизно. Ділили на ділянки, і на кожному шматку було по 8 душ на ділянку. На людину припадало від 1/2 до 3/4 десятини, залежно від врожаю. З 1/2 десятини в урожайний рік отримувалося до 150 пудів сіна. Таке привласнюване володіння існувало до 1884 року, поки селяни громадським вироком не постановили припинити ці зловживання.

Оскільки основна маса землі не розділялася на душі, платежі прив'язувалися не до землі, а розподілялися на наявний скот. Взималося по 25 копійок за кожну одиницю крупного та дрібного скота. У Покровці доводилося по 6 голів крупного скота на двір.

«Населення Покровки займалося риболовством, хлібоперобкою, скотарством. Оскільки в цих місцях були добрі пасовища для худоби та сінокосні угіддя, то майже кожен селянин-рибалка мав крупний рогатий скот і отари овець. У кулаків були великі стада скота, у середняків та бідняків менше, але в кожній сім'ї були власні пастухи, діти віком 7–10 років. Вони працювали по 15–18 годин на добу. Щойно на сході починало світати, а маленький пастух, напівсонний, уже гнав свою худобу на вигін, розташований за селом. Поступово на вигоні збиралося дуже багато самого різного скоту. Потім усе це велике стадо відгонялося в степ на обширні випаси. За худобою згорбившись, плелися маленькі, оборвані, босі, з торбами на плечах пастухи. І так із дня в день. Босими вони ходили до настання морозів» — згадує П.І. Передерій у книзі «У боях під Очаковом»

Люди працювали не лише у своїх дворах; поруч вироблялися казенні роботи, для яких вимагалося величезна кількість піску на будівництво о. Майського. Пісок брали на косі, і селяни займалися доставкою його на судна. Їздили щодня приблизно по 1 рубль 70 копійок за коня, але це був тимчасовий промисел.

Рибальство становило найміцніший, старовинний промисел, ним займалося майже все населення.

Ловили крупну рибу: білугу, осетра, пестругу. Найбільший улов був з березня по вересень, для лову використовували «сандаль» — трезуб. Крім червоної риби ловили мережею камбалу та кефаль; така риба ловилася осінню, з вересня до замерзання, але камбалу ще ловили вудочками взимку. Кожен господар займався риболовством окремо, адже сіті та човен коштували немало грошей. Камбалова сіть коштувала 10–25 рублів. Рибу збували в Очаков або продавали на місці прибулим прасолам. За місце 1 пуд білуги коштував 1–2 руб., пестрюги й осетра — 3 руб., баламуть, дрібна риба — 7–8 рублів. Але деякі види риби не ловили; для лову скумбрії та оселедця сіть коштувала 700 рублів.

Іншим поширеним промислом була видобуток солі, яка вироблялася з травня по жовтень. Займалися не лише дорослі, але й діти з 10‑річного віку; працювали щодня та артілями близько 15–20 осіб. Людина за день могла заробити від 20 до 80 копійок залежно від віку. Артіль плату отримувала за 1000 пудів 18–8 рублів; артіль могла за один день витягнути 1000 пудів. Робота була дуже важкою та болючою — сіль сильно роз'їдала ноги.

Такий оптимізм та бажання жити покровчанам (місцевим жителям села Покровки) не бракувало; вистачало часу і на роботу, і на відпочинок.

На кінець XIX століття в селі Покровка проживало 286 селян, близько 300 жінок та від 600 до 800 дітей, отже, так багато працювати малим дітям доводилося.

«А коли закінчився сезон пастухування», — продовжує свою розповідь П.І. Передерій, «колишній пастушок іде до церковно-приходської школи. Проте й тут не легше. Рідко хто з дітей навчається вдома — уроки, адже важка праця по господарству тривала: щодня треба чистити загін для худоби, стелити нову підстилку, поїти, годувати сіно в ясла. А основний урок — це «закон Божий», з вивченням різних молитовників старослов’янською мовою, які дуже важко піддавалися вивченню».

Школа, точніше будівля, у якій навчалися діти, була побудована приблизно у 1906 році. А в 1912 р. Туній П. Г. подарував власний дім під церковну школу від громади на 36 хлопців і 18 дівчат.

Туній П.Г. 23.02.1907 р. був призначений старостою Свято‑Покровської церкви.

Покровська школа унікальна ще й тим, що їй у 2012 році виповнилося сто років, вона пережила Першу та Другу світові війни, крім того вона посередньо брала участь у них. В серпні — вересні 1941 року в школі був розміщений госпіталь Дунайської військової флотилії. У стінах школи до сьогодні помітні сліди від повітряних нальотів німецької авіації.

У Великій Вітчизняній війні брало участь 189 покровчан, з яких загинуло 101. Серед солдатів була смілива та відважна жінка — Шевченко Надія Миколаївна. Героїзмом відзначилися й старшокласники: під час окупації учні чинили шкоду німцям, висипали з гільз порох і викидали його. Серед них були: Захаров Іван Васильович — організатор, Захаров Василь Васильович, Бородіна Марія Артемівна, Глушко Катерина Киндратівна, Малина Єлизавета Филипівна, Глушко Павло Олександрович, Туній Павло Семенович, Бородин Гнат Данилович.

Одним із основних промислів Покровки був вилов кефалі. Ще до війни був заснований рибколгосп «Ларич», назва якого походила від того, що кефаль маленького розміру називалася — лари́чка. Колгосп був відомий далеко за межами села, і в ньому працювали майже всі чоловіки. Процес вилову риби був непростий. Кефаль ловилася не цілий рік, тому потрібно було не пропустити головний момент: на початку літа молодняк заходив у озера, щоб підрости, і рибалки ретельно стежили за ним. Усе літо рибка зростала, а в серпні дозволявся вилов. На виході з озера у море будувалися спеціальні дерев'яні підлоги з отворами, і коли приходило час кефалі виходити в море, рибалки перекривали вихід, і піднімали підлогу, таким чином, рибка опинялася в огородженні. Потім залишалося рибу перегрузити в рибацькі ящики і реалізувати.