Есе «Мій адвокат»

Я дивлюсь у власне відображення вікна потяга на тлі відступаючої ночі. Навіщо я їду з рідного Харкова в забутий Богом містечко Очаков? Лише для того, щоб знайти хочби ще один слід дорогого мені людини. Його немає на землі. Немає давно. Вісімдесят зими заметали снігами його могилу наприкінці вулиці Пушкінської. Його портрет із прозорими та бездонними очима, відомий мені у всіх подробицях, вміє зі мною говорити. Якщо мені важко, я прошу у цього чоловіка сили. А ще слухаю музику й дивлюся в небо…

Харківський адвокат Александров Олександр Михайлович — ім'я цієї людини. Він був найчуйнішим та найрозумнішим другом відомого лейтенанта Петра Шмідта. Останнім його земним братом. Правозахисник Александров. Він — моя совість. Мій флагман.

Очаків зустрів нестерпною спекою, рудими глиняними утесами та водою, яка зацвіла й мало схожа на морську. Кожен крок я невільно порівнюю з тими відчуттями, які пережив правозахисник Александров того часу, у далекому й надривному 1905 році, коли приречений на поразку, «Очаків» дав відмашку лавині народного гніву тонкою нервовою рукою прекрасного Петра Шмідта.

- Він уже спокійно дивиться в очі смерті, навіть тягнеться до неї, оскільки вважає, що за такої історичної ситуації більше користі Вітчизни принесе його смерть, а не життя, - писав Александров.

В який раз іду очаківською вуличкою, якою конвої підсудного Шмідта вели його до зали Воєнного зібрання, де проходив суд. Тоді ця вулиця називалася Горича; тепер її називають Шмідта. Вікна довгого одноповерхового будинку, колишньої казарми біля крихітного провулку, стерта меморіальна дошка.

Білий, нині порожній старовинний будинок із розбитими вікнами, величезними рамами і з виглядом з вулиці на проходи кімнат та зал, манить, наче лабіринти підземель своєю невідомістю. Обходжу будівлю з двору. Під ногами гори битого скла. Скільки сил моїх рук, тягнусь, опиняюсь на проржавілому похилому козирьку підвіконника і… о! Чудо!

Я бачу своїми очима той зал, де проходив суд над лейтенантом Шмідтом. Стрибаю з висоти на хиткі дерев'яні перекриття із торчащими цвяхами. Оглядаюся. У тиші чую скрип та шурхіт. То чи миші догризали дранки, то вітер гуляє по кутах. Ні душі. Старовинний камін із барельєфом розбитий. Місце, де сидів головуючий суддя, для мене очевидне: навпроти сидів сам Петро Петрович Шмідт, а Александров під кутом до нього так, що чітко бачив свого підзахисного. Значить, Олександр Михайлович сидів спиною до каміну.

- У залі суду підсудні були розташовані навпроти суду, на передній лаві з лівого флангу сидів Шмідт. Захист сидів під прямим кутом до підсудних, - згадує Александров. - Нарешті увійшов Суд, і голова, маленький біло-брятий, схожий на скопця чоловік з тихим голосом відкрив засідання. Прокурор Ронжин, зазвичай тримався «півнем», на цей раз скромно усівся на своє місце. Усі погляди були прикуті до Шмідта, й навіть судді, з-під брів, поглядають на нього. Усіх охопило дивне і моторошне відчуття — всім здавалося, що тут, у суді, має статися щось таке, що знову нагадає севастопольські справи…, — читаю, тримаючи тремтливою рукою ксерокопію щоденників Александрова.

- Коли Шмідт встав, його обличчя миттєво змінилося — воно поблідло, й під очима з'явилися темні кільця. З перших же слів усе одразу відчули величезну внутрішню силу оратора. Вона відчувалася майже фізично; відчувалося, що у свої слова Шмідт вкладає усе своє й що він сам відчуває свою величезну силу, - перечитую у Олександра Михайловича.

Ніна Зайнуліна

Джерело: Обласний конкурс ім. О.С. Масельського на кращий літературний твір, 2009

 Газета «Очаківський тиждень» №115 від 20.01.2022 р.