Очаківський транспорт 60-х. Частина 4 (Спогади Н. Манжоса)
Спогади Миколи Манжоса Частина 1, Частина 2, Частина 3
Очевидно й зрозуміло, що найкращим часом життя кожної людини завжди є дитинство та юність, коли вона повна сил, оптимізму, надії, віри в себе. Спогади про цей час залишаються назавжди, водночас забываются труднощі, проблеми, конфлікти, які були тоді, а залишаються світлі ностальгічні моменти, милі, добрі люди, цікаві враження. Хочеться вірити й сподіватися, що там, у тих місцях та у ті далекі роки все зберігається так само, як і раніше, і ти колись з’явишся там, зустрінеш знайомих, всі тобі будуть раді й знову почнеться старе безтурботне життя.
Це, звичайно ж, не так. Усе змінюється, люди йдуть, і, схоже, дійсно не варто повертатися в старі місця, щоб відчувати тугу й розчарування.
Я виріс в Очакові, але був там уже понад півстоліття. Тому в пам’яті він лишається таким, яким був у ті роки. Хочу згадати його, про той спосіб життя та людей. Початок буде 1961 рік. По-перше, тому що в той час я вже був свідомим, а по-друге, щоб було початок відліку часу (60 років тому) й сучасна людина могла орієнтуватися в швидкості та масштабах подій, що відбулися.
Спочатку розповімо про те, що об’єднує та роз’єднує людей: про очаківський транспорт. У 1961 році автомобільна дорога від траси Одеса‑Миколаїв до Очакова ще будувалася, точніше, вдосконалювалась. Місцями вже був покладений асфальт, була зроблена подушка, покрита жовтою «жерствою» з ракушняку, але їздили ще по узбіччях, улітку дуже пилюками, а взимку та восени — повними рідкої бруду. Дорога проходила степом і лише в одному місці зачіпала окраїну села Анче́крак (Каменка), проїжджаючи мимо пилючних, рудих мазанок. Далі спускалася в овраг і, піднявшись, знову йшла тією ж рівною степом. Уже недалеко від Очакова потрібно було проїхати Бондареву та Кавакову балки. У цих місцях зліва від дороги (на шляху до Очакова) була одинока воїнська могила: доглянута, з завжди пофарбованим обеліскoм та зростали квіти. Тоді не було відомо, хто там похований, говорили, що, можливо, загиблий льотчик. Зовнішній вигляд цієї могили викликав почуття скорботи й жалю до невідомої людини, що самотньо лежала в степу. Справа від дороги через кілька років молодь Очакова, зокрема учні шкіл, під час недільників та комсомольських свят садила дерева, за якими, однак, пізніше ніхто не доглядав.
При в’їзді в Очаків зліва знаходилося одне з основних підприємств того часу — автопарк, далі — дорога на Куцуруб, і починався місто.
Асфальтованих вулиць в Очакові майже не було. Проїзна частина була брукована. Асфальт був тільки на вулицях Леніна та Лунача́рського, а також біля Дому офіцерів — на Шмідта. Автомобілі по вулицях майже не проїздили, частково тому, що їх було дуже мало. Їх можна було перерахувати по пальцях.
У райкомі того часу був «Москвич 407» жовтого кольору, у райвиконкомі — семимісний ГАЗ-69. Така ж машина, але п’ятимісна, була в автопарку, а також у командирів «літної» частини та військового порту. Директор рибзаводу (так тоді називали рибокомбінат) їздив на старій «Побєді». В Очакові була також новенька красива «Волга» світло-бежевого кольору, що належала директору гастроному. Це був «Волга» першого випуску з хромованою решіткою радіатора у вигляді п’ятиконечної зірки з фігуркою оленя на капоті. Судьба цієї машини була сумна: хтось із знайомих власника сів за кермо й розбив її. Вона довго стояла у дворі під брезентом. Тим часом у завмагa трапилися великі неприємності, і він на кілька років був змушений виїхати з Очакова, точніше його забрали. Повернувшись, він продав машину одному з мічманів «літної» частини, машину відремонтували й перекрасили, але так, що всю красу вона втратила. Невдовзі ще одна «Волга», але вже більш пізнього випуску, з’явилася у ветерана-одинака, який жив на куті Суворова та Луначарського, але він на ній майже не їздив, і її можна було бачити за парканом у дворі, коли господар виганяв її мити й протирати. Старий трофейний іномарка була у учителя праці школи №1, але для нас вона була нецікава.
У 1963 році в Очакові з’явилося перше таксі. Але пасажирів воно не обслуговувало, бо його одразу взяв в оренду рибзавод взамін старої «Побєди». На цій «Волзі» навіть шашечки таксі були змиті або пофарбовані й вона ні з чим не була схожа на таксі. Деякий час ця біла машина була найновішою й найгарнішою в Очакові. Пізніше в місті з’явилося ще одне таксі сірого кольору з шашечками. Вона теж була взята в оренду знову створеним комітетом народного контролю, але періодично використовувалася за призначенням, переважно перевозячи відпочивальників «дачників» до Миколаєва або Одеси.
У Очакові не було міських автобусів. Лише у 1962 або 1963 році з’явився міський автобус ПАЗик, у якому були лише передні двері, вони відкривалися вручну. Але це була подія. Особливо для школярів-хлопців, які раніше не мали жодної можливості кататися на будь‑якому автомобілі. Тож до школи й із школи прагнули їздити цим автобусом, причому сідаючи на дальній край, щоб одним квитком їхати далі. Часто водії возили нас безкоштовно.
Маршрут автобуса починався від автопарку, він їхав по Шмідта, Шкрептієнко до Суворова, повертався до рибзаводу, потім повертався назад і по Суворову їхав до кінцевої — Аеропорт. Узимку в сніг і ожеледицю до рибзаводу він не поворочував, бо міг не піднятися із пасажирами на підйом біля стадіону.
У міськвиконкомі (комунгоспі) була машина ЗІЛ‑150 — водовозка-поливальник. Вона завжди стояла під кранами водозабору біля лікарні й заправлялася водою. Вулиці вона поливала нечасто, зате завжди розвозила воду клієнтам. Очаківські будинки не мали водопроводу, по вулицях стояли колонки, а у дворах приватних будинків робили «цистерни».
У дощову погоду вони заповнювалися водою. Але завжди їх можна було залити з водовозки. Крім того, вода була потрібна на будівельних майданчиках та рибалкам для сейнерів. Цим і займалися зазвичай водії водовозки. Їх усі в місті знали, вони були веселі й безтурботні люди. Ще одна спецмашина була в міліції. Автозак був пофарбований темно-синім кольором з червоними полосами. У місті його називали «ракова шийка».
Літаки з Очакова літали до Одеси. Вони приземлялися в Одесі на маленькому аеродромі «Застава», який знаходився в місті й туди ходив міський трамвай. Це багато значило, бо з Очакова в Одесу літками возили на продаж рибу. У сезон квитки на «кукурузники» розкуповувалися заздалегідь, і звичайному пасажиру потрапити на них було непросто. СпробаOrganізувати рейси літаків з Очакова до Миколаєва не реалізувалася через відсутність пасажирів. По-перше, ціна квитка була 2 рублі 50 копійок, тоді як автобусом — 1 рубль 10 копійок; по-друге, аеропорт у Миколаєві знаходився далеко від міста, автобуси туди ходили рідко, і тому вигоди за часом не було. А головне — очаківська риба й фрукти не користувалися таким попитом, як в Одесі. Тому в Миколаїв зазвичай їздили автобусом.
Автовокзал в Очакові знаходився на Шкрептієнко. Його не можна було назвати автовокзалом. Це була невелика будівля, де розміщувалася каса. Ззовні стояла довга лавка, на якій могли сісти кілька людей. Жодного перону чи стоянки автобусів не було.
Приблизно у 1963-1964 роках очаківський автопарк отримав перші три автобуси ЛАЗ, білого кольору з синіми смугами. Їхні номера були 30-07,30-08 та 30-09. Вони почали рейси в Одесу та Миколаїв. В Одесу автобус їхав близько 6 годин ранку й повертався ввечері. Це був його єдиний рейс за день. Їздив він напівпорожнім, за винятком понеділка, коли до міста-героя їхали очаківські студенти ВНЗ і технікумів. Тоді автобус набивався «битком», але спочатку їхали весело, обговорюючи події суботніх та недільних днів, а потім втомлювалися й приїздили втомленими та розбитими, навіть ті, хто їхав сидячи, тому що їм доводилося тримати речі пасажирів, адже автобуси були жорсткими і багажників для речей пасажирів не мали.
В Миколаєві було кілька рейсів. Автобуси приїзджали на автовокзал біля центрального ринку. У середині 60‑х років міжміський автовокзал у Миколаєві перемістилися на стару залізничну станцію, і очаковські автобуси приїзджали туди. Пізніше, коли відремонтували дорогу на Парутино з Очакова до центрального ринку в Миколаєві, їздив автобус ПАЗ через усі села, починаючи від Куцуруба. Цей автобус завжди був заповнений, але їздив переважно до проміжних сіл. У Миколаєві він ішов довго — близько 4 годин.
Двічі на тиждень, вирушаючи з Одеси до Миколаєва та Херсона й назад, на дальній рейс Очакова заходив великий старий теплохід «Котовський».
І тоді до нього поспішив один із катерів «Мір» або «Сапфір» Очаківського порту. Він доставляв туди пасажирів та вантажі й приймав те саме для Очакова. Важко сказати, чи ходив на «Котовському» хто-небудь із корінних очаківців, скоріше за все ні — занадто тривалими та матеріально невигідними були ці рейси. У звичайні дні «Мір» і «Сапфір» здійснювали рейси «на ту сторону», тобто на Кінбурнську косу у села Покровка та Васильївка, і в сезон привозили повні кошики риби та ранньої суниці. «Мір» був дуже старим, кутким катером, пофарбованим у сірий шаровий колір, тоді як «Сапфір» був білим, набагато новіше, мав сучасний вигляд. Щоразу зиму їх ремонтували, фарбували, і вони довго й вірно служили очаківцям.
Літнім часом в Очакові стали заходити річкові круїзні судна «Карл Маркс», «Ленін» та «Совєтський Союз».
Вони перевозили відпочивальників по Дніпру за маршрутом Київ – Одеса з заходами у всі міста та зупинками там. Таке зупинка була й в Очакові. Вдень мандрівники заповнювали Госпітальний пляж, ближче до порту, а ввечері з теплохода линула музика, на палубі організовувалися танці. Відпочиваючі ходили на танці й в Очакові, але чомусь не до парку, а на маленьку танцплощадку Дому офіцерів, де зазвичай танцювали «серйозні» для нас, хлопчаків, люди, років по 25–30, в тому числі офіцери з дружинами.
Значною подією стало відкриття лінії Миколаїв‑Очаків‑Одеса з використанням суден на підводних крилах. Спочатку це були теплоходи «Вихрь» типу «ріка‑море», а потім з Одеси почала ходити велика «Ракета».
Це вже була регулярна лінія, яка мала суворе розклад і місця стоянки в Очакові та Одесі, що було надзвичайно вигідно очаківським і покровським торговцям: можна було взяти набагато більше товару й доставити його прямо в центр Одеси. Можливо, це стало причиною занепаду аеропорту. Рейсів в Одесу ставало все менше, і в 70‑ті вони зовсім припинилися.
А на початку 60‑х найпоширенішим транспортом в Очакові були велосипеди. Вони були різними, і для хлопців та юнаків їхній тип мав значення. Найпоширеніший — ХЗВ, Харківського велозаводу. Строгий, надійний, але не дуже зручний та швидкий. Найшвидшим вважався Мінський велосипед. Він мав менші колеса й часто ламався: за великого навантаження тонка рама могла деформуватися. Найнадійнішим, безперечно, був ЗІЛ (Москва), його особливістю були П‑образні ободи коліс. Але купити цей велосипед в Очакові було неможливо. У місті їх було всього кілька штук. Красивим був велосипед ЗІФ (завод ім. Фрунзе, м. Пенза), він мав трубчастий багажник, який легко знімався й тоді велосипед набував спортивного вигляду. За юнацькими звичаями того часу руль велосипеда потрібно було переставляти ручками вниз, щоб їздити по‑спортовому, зігнувшись. На велосипедах влаштовували гонки. Перед цим їх перебирали й змащували. Зовнішній вигляд велосипеда також мав велике значення. У комплекті до Мінського велосипеда та ХВЗ ішла фара й «динамик» («динаміка»), власники інших моделей всяк прагнули їх також дістати. При їх появі в магазині вони розкуповувалися.
Продавалися велосипеди разом із рушницями, у тому числі малокаліберними гвинтівками у спортивному відділі райунівермага. На велосипедах просто каталися. Зазвичай їздили по Луначарського, де від Шмідта до Суворова був покладений асфальт. Чомусь дівчата‑однокласниці в цей час виходили погуляти до старого кінотеатру або райкому, і ми пропонували їм покататися, а потім парами їхали по вулиці. Катати було прийнято всім по черзі, щоб не було підозр у якихось симпатіях. Дівчатка сідали на раму або на багажник. Деяким велосипедистам перед виїздом на прогулянку спеціально знімали багажники. На велосипедах їздили або в брюк, або в спортивних шароварах, які могли зачепитися й потрапити в зір педалі. Щоб цього не сталося, брюки застібали прищепками, причому наймоднішими були рідкі в той час алюмінієві. На велосипедах їздили до школи. І тоді біля входу до школи стояла купа велосипедів. Директор ругався й примушував прибирати. Їх тихенько ставили ззовні з боку школи, де вони стояли без будь‑якого нагляду. Але не було випадків, щоб чийсь велосипед зламали або вкрали, навіть тоді, коли після занять до вечора грали у футбол на спортивному майданчику школи №1.
Цей переказ з’явився тому, що я хотів показати відкритість та обмежені можливості очаківців у їхніх переміщеннях містом у ті роки й те, що це їх по‑своєму тісніше зв’язувало і зближало. Усі одразу помічали, де яка машина з’явилася, хто в ній перебуває. Також у автобусі було неможливо не зустріти знайомих людей. Будь-який виїзд з міста був відомий. Відсутність можливості приховувати свої переміщення робила людей більш відкритими й довірливими та, за потреби, давала підстави розраховувати на взаємну допомогу й сприяння. Водії завжди підвозили попутників, розуміючи, що ніхто інший цього не зробить. У свою чергу, очаківські водії були всім відомі та поважані.
Микола Манжос
Підг. Сергій Кузнєц
Газета «Очаківський тиждень» №107 від 10.05.2021
