Очаків мого дитинства. Частина 3 (Спогади Н. Манжоса)

 

���Продовження. Початок Частина 1 та  Частина 2

Очаківські бійки

П'яних бійок не було. Бились «за справу», причинами були явні грубі порушення в спорті, зрада, доноси та двурушництво, спори, коли не вдавалося довести правоту іншим способом, бажання підняти свій авторитет.

Через карти та дівчат очаківці не билися — це було нижче їх гідності.

Для бійок існували свої правила. Не били лежачих, упавший суперник вважався переможеним. Протизаконним вважалося битися ногами. Але зате били ременями. Небезпечно було битися ременями з дротяними пряжками та шпильками для дірочок, не дозволялося бити торцем пряжки та вище за пояс. У ходу були ремені з бляхами. Тому ми дуже просили батьків купити нам шкільні ремені, хоч і дуже не любили шкільну форму. Після цього ми довго тренувалися набивати ремінь на руку особливим способом, щоб його не вирвали під час бійки.

Поножовщини не було, рідко використовувалися свинчатки та вентилі від кранiв. Вони застосовувались, здебільшого, під час сутичок із більш сильним противником.

Загалом бійки були не настільки частим явищем. У них брали участь кілька людей, коли потрібно було когось захистити або сварки носили міжгруповий характер.

Бійка біля Суворова. 1957 р.

Билися із «чужаками». Іноді це траплялося з моряками та льотчиками, але носило дуже обмежений локальний характер. У пам'яті також залишилася післявоєнна подія, коли після конфлікту з кількома моряками військового порту вони прибігли до казарми, звідки за мовчазної згоди командирів криком і гиканням вискочили матроси з ременями і помчали метати по вулицях у пошуках винуватих.

Моряків острова Майський та прикордонників не чіпали. Їх поважали. Хлопці з Майського завжди виглядали дуже красиво й акуратно, особливо у формі № 4 (бушлат і чорна бескозирка), вони чомусь здавалося старшими за солдатів та матросів інших частин. Вони були міцнішими, стриманими й завжди поводили себе дуже спокійно.

Прикордонники рідко були в місті, майже завжди лише в кіно. Солдати з 15 батареї, ймовірно, розуміючи неможливість конкуренції з моряками, у відпустки ходили в Бейкуш (Чорноморку), ми чули, що там були конфлікти через дівчат, але ніколи не втручалися. Не було бійок у базі відпочинку «Очаків», там перебували більш дорослі та інтелігентні люди.

Справжні побоїща розпалювалися, коли в Очаков приходило яке-небудь вантажне судно або земснарядки з баржами. До цього готувалися: відбиралися бійці та обиралося місце. Зазвичай це був парк, подалі від танцмайданчика. Коли танці ще були у розпалі, всі очікували початку конфлікту, обстановка загострювалася. Перед завершенням танців виникала перепалка, тиснява. Потім дві великі групи уходили углиб парку і розпочиналася сутичка. Вона тривала недовго, сторони розбігалися, а потім бігали вулицями в пошуку один одного. Коли зустрічалися, рукопашна знову відновлювалася, але також швидко припинялася.

Іноді моряки рухалися до порту однією згуртованою групою, тоді очаківці пролазили через Слобідку напереріз і вчиняли лихі набіги.

Недалеко на своїй «раковій шийці» розташовувалася міліція, але нікого не чіпала. Бувало, що потім вони викликали активістів і ініціаторів бійки до себе на профілактичну бесіду; іноді профілактовані виходили після неї з синцями та зі сльозами на очах. Це дуже допомагало й діяло безвідмовно. На наступний день після бійки сторони зустрічалися, мирилися, і тиша та благодать в Очакові відновлювалася.

З погляду років та досвіду можна казати, що бійки в Очакові не були злими, кривавими, надмірно жорстокими. Швидше це було бажання утвердитися, повірити в себе, довести свої можливості та якості, оскільки інших шляхів для цього було мало й вони були нецікавими.

Спогадаючи та оцінюючи очаківських драчунів, я несподівано побачив, що це були не тільки «пролетаріат» і двійники, але й діти заможних батьків: офіцерів, заготовників райпо, багатих рибалок, які мали все необхідне. Їм не потрібно було таким чином доводити своє лідерство, вони могли досягти його іншими шляхами. Можливо, цим вони хотіли, навпаки, показати відсутність у себе гордості та якогось переваги над іншими.

Але були й нетипові «зіткнення». Так, одного разу очаківські «золоті агресивні хлопці» розпалилися на березі з рибалками, які відпочивали після вилову сітей, і отримали такий удар, що кілька днів не могли виходити з дому.

�Очаківські рибалки

Рибалки в Очакові були особлива елітна каста. Це були професіонали в багатьох поколіннях. Їх було настільки багатовікових сімейних родин, що навіть маючи однакові прізвища, вони не вважали себе родичами. Були люди, які мали абсолютно однакові імена, по батькові та прізвища і не були родичами. Час просто розділив їх, напевно, колись були близькими людьми.

Рибалки були людьми досвідченими, відчайдушно хоробрими, але водночас стриманими, спокійними і неквапливими. Практично щодня вони рано вранці виходили на промисел. Потрібно було мати величезний досвід, навички та глибинні знання, щоб у будь-яку погоду за ледь помітними ознаками, напрямом і силою вітру виходити на косяки риби й ловити її. Лише мужність та велика сила волі дозволяли їм виходити переможцями у найдужчих осінніх та зимових штормів.

Багато з них пройшли війну, мали бойові та трудові нагороди, були партійними. Однак, особливої активності в громадському житті вони не проявляли. Їм просто не було часу відволікатися на порожні справи. У вільний від лову час вони готували снасті, ремонтували судна та мотори.

Вони були зажиточними, мали міцні сім'ї, добре виглядали: були коренасті, міцні, мускулисті, гідно й красиво одягалися. Коли вони дуже рідко з'являлися на пляжі, вони завжди виділялися темно-бронзовим кольором обличчя, шиї та рук, але абсолютно білим торсом і ногами. Особливо вражаюче вони виглядали на першотравневих та листопадових демонстраціях, коли йшли у колонах рибзаводу та рибколгоспів.

У Очакові був великий промисловий флот. Складався він із більш ніж двадцяти сейнерів СЧС колгоспів і рибзаводу, двох транспортних рефрижераторів, які доставляли рибу на завод. Було багато баркасів, шаланд, фелюг, які не ходили далеко, а брали свою очаківську рибу.

З настанням зими сейнера вирушали до Керчі, на Кубань і до Криму, зокрема за хамсою. Там же вони й здавали її на переробку, але, тим не менш, в Очакові в цей час також з'являлися дерев'яні бочонки з цим продуктом. Були сумні події, коли рибалки гинули. Це сприймалося як гірка доля і доля мужніх людей, які обрали своїм життєвим шляхом ризик і небезпеку.

Якщо справжні рибалки були професіоналами, то ще було багато аматорів. Це були всі інші мешканці чоловічої статі. Вони виходили в море за домовленістю групами на своїх приватних човнах та катерах і ловили недалеко від берега. Ловили на вудки, донки, закидушки, «самодур». У більшості випадків і у аматорів, і у професіоналів улови були багатими, і як інакше, коли навколо було повно риби.

Одного разу один із очаківських сейнерів узяв рекордний для Чорного моря улов скумбрії, причому це сталося в штормову погоду. На рибзавод це судно прибуло зануреним у воду по палубу. Про це з захопленням писала «Чорноморська зірка».

�Очаківська риба

Риби в Очакові було велике різноманіття. Осетер, судак, рибець, тарань, камбала, глоська, скумбрія, кефаль, ставрида, пузанок і, звичайно, бичок. У великій кількості риба ловилася для рибзаводу, а також на продаж.

У Очакові ж риби вистачало всім. Правда, у магазинах її не продавали — були лише місцеві та привезені консерви й іржава оселедзь. Але в місті була одна дивна база Рибпотребсоюзу. Вона знаходилася біля лазні, якщо йти до морського порту з правої сторони. Там, при вході, був занедбаний магазинчик, де продавалася на вагу з бочок паюсна чорна ікра, мабуть, низької якості, а також консерви з крабів та печінки тріски.

Там ми купували дуже дешево з дерев'яних ящиків смачне й дуже густе сливове повидло. Його нам різали ножем і клаали у товстий коричневий папір. Але ця база довго не існувала, вона якось непомітно зникла, а на її місці, на мою думку, виник паливний склад.

Мало хто з очаківців бував на Тендрі (ймовірно мається на увазі будівництво БАМ на Кінбурнській косі — ред.), але пішли розмови про будівництво там мідійного цеху рибзаводу.

Дійсно, незабаром з'явилися консерви з мідій. Їх ніхто не брав, поки не почався випуск копчених мідій у маслі. Але дістати їх уже було складно: вони йшли на експорт.

Страшний удар по очаківській рибі було завдано появою луфарів у Чорному морі. Цей безжалісний хижак буквально за рік знищив віками створювані залежі найцінніших вод Причорноморських. Говорили, що ніби через провину турок луфарь проник у Чорне море, але від цього легше не було. Моряки з острова Майський розповідали, що на величезних площах дно моря покрите зниклою рибою.

Гостро відчувся дефіцит риби: її продавали мало, ціни зросли, рибалки ловили мізерні улови, рибокомбінат переключився на мідії та привізну заморожену рибу. Свою лепту у знищення очаківської риби вніс і людина: розпочався хижий, злочинний вилов, а з оброблюваних полів щедро почав потрапляти в лиман і море отруйний розчин із добрив та інших хімікатів.

Епілог

З часом у пам'яті стирається багато. Я написав те, що бачив і знаю. Можливо, не зовсім точно. Я добре пам'ятаю прізвища та конкретні події, але не став їх вказувати, бо не хочу нікого образити, ні позначити, ні превознести. Те, про що тут сказано — це лиш епізоди, окремі фрагменти, і вони не малюють повністю Очаків того часу. Прежде всього, тому що Очаків — це місто-трудяга. Рано вранці, а взимку — ще по темряві, Очаків був як мурашник — люди ішли на роботу. Було багато будівельних робіт, працювали підприємства, дитсадки та школи. Місто крокувало вперед і прагнуло кращого життя. За це самовіддано трудилися тисячі моїх земляків. І не вина очаківців, що цього не сталося. Але мені здається, що якби жили люди того часу, якби їм повернути молодість, то все могло б бути по-іншому. Ну, є молодь. Нехай вони йдуть вперед і досягнуть того, щоб їхній рідний місто стало багатим, красивим і процвітаючим.

 

�