Кінбурнська коса. 240 років тому

��Для більшості мешканців Очаківщини Кінбурнська коса — прекрасне місце відпочинку, де гарні пляжі, соснові ліси, свіже повітря. І всім відомо, що Кінбурнська коса — піщаний півострів з трьома населеними пунктами. Це села Васильівка, Покровка, Покровське.

Но было так не всегда: 250 лет назад коса была одним из санджаков (административная единица в Османской империи) Оттоманской Порты. Турки владели крепостью Кинбурн с прилегающими землями.

А какой же она была, наша родная коса в 1774 году? Восстановить картину тех времён нам поможет уникальный документ, найденный работниками Миколаївського краєзнавчого музею «Топографічний опис, що дістався за мирним трактатом від Османської Порти у володіння Російської імперії земель, 1774 року», автор якого інженер-підполковник Томилов. Документ зберігався до 1868 року в Єлизаветградському земському повітовому управі й був переданий головою цієї управи П. А. Зеленим Одеському товариству любителів історії. З його змістом я б хотіла познайомити наших читачів.

10 липня 1774 року між Російською та Османською імперіями був підписаний Кючук-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким Османська Порта повинна була передати Росії фортецю Кінбурн разом із прилеглою територією. Ця передача відбулася 3 лютого 1775 року.

Інженер-підполковник Томилов так описав це подію: «У присутності уповноважених панів-комісарів з російської сторони генерал-майора Кохіуса, а з турецької сторони Шериф-Мемет-ефендія до Кінбурну 3-го дня 1775 року, при вході до цього замку, наказаний Шериф-Мемет-ефендiй у воротах віддав ключі відміченому генерал-майору Кохіусу, передаючи при цьому сам замок у російське володіння, яке мало бути зайняте караулами російських військ».

Після цієї церемонії зазначені особи здійснили обхід земель, які підлягали передаванню, і визначили межі між двома державами, про що був укладений відповідний Акт (інструмент) 4 квітня 1775 року.

У акті зазначено: «Кріпость Кінбурн лежить у усті Дніпра, на найвужчому мисі з назвою Кільбурн, навпроти нього Очаків на 30 градусів від N к O на відстані лиманом близько 6 верст (6,5 км), близько 46 градусів 30 хвилин північної широти, з одного боку води Лиману, з іншого — Чорного моря, ширина землі під фортецею — 150 сажень (300 м). Саме гирло Дніпра від Кріпості знаходиться на відстані 2,5 версти (приблизно 3 км).

Кінбурн збудований близько 1702 року з метою не допускати судна з Лиману до Чорного моря. На будівництво фортеці завозили кам’яну ломку з Попової балки на Бугу.

У 1736 році вона була захоплена російськими військами та зруйнована, відновлена у 1740 році й збільшена у розмірах, її найдовша сторона — 55 саженей (110 м), найменша — 40 саженей (80 м). Розташована неправильним чотирикутником, зовнішній периметр — 236 сажень (470 м), замість бастіонів на кутках — 4 батареї, воріт один, з боку Очакова — калитка — одна.

План фортеці часів турецького володіння та план блок-фортеці, збудованої замість турецької.

Для ведення обстрілу передбачено 5 вікон-бійниць. Гармат було 26, усі мідні, довгі, але перед передачею їх вивезли до Очакова. На відстані 30 сажень (60 м) від фортеці у 1762 році кримським ханом Крим-Гиреєм розпочато будівництво двох бастіонів із ровом, які були з’єднані ламаною куртиною, але згодом указом із Стамбула будівництво було заборонено, хоч будівельні роботи майже були завершені.

Споруди були збудовані капітально з тесаного каменю на вапні, висотою до 4,5 м.

 

Крім фортеці російська сторона отримала:
мечеть кам'яну зі склепіннями -1;
кам'яні крамниці, покриті черепицею - 3;
кам'яні сараї, вкриті очеретом - 2;
домівки та мазанки - 17, з яких 3 покриті черепицею, інші — дерев’яні, зверху обмазані глиною.

У форштадті поблизу фортеці було 14 будинків, всі низькі, майже зруйновані та незгодні для проживання.

Колодців: біля замку — 2; біля форштадту — 5, але воду з них можна вживати лише за тихої погоди, бо під час вітру з моря вода в них стає солоною й непридатною для пиття. На відстані 5 верст від фортеці є колодязь-родник.

У навколишніх.notice цих родників кочували татари; вони самі викопали колодязь, стіни огородили й обложили каменем, також зробили жолоб для випуску води, щоб вона не застоювалася.

Жителі фортеці — яничари; під час бойових дій їх налічувалося до 200 осіб, а в мирний час — не більш як 50.

У форштадті проживали татари «бешлеї», які тримали худобу та обробляли землю, вирощували на бахчах арбуза, дині, кабаки, капусту, огірки. Інші овочі не вирощували. До 1750 року на бахчах добре ріс виноград та фруктові дерева. У той рік під час сильного шторму вода з моря піднялася на 8 футів (вище 2 м) і затопила всю прилеглу до фортеці територію. Під час потопу всі дерева були вирвані з корінням і їх винесло в море. (Подібне повторилося на косі 4 грудня 2012 року).

Татарами керував пашa, але під керівництвом Очаківського паші вони не знаходились. Крім постійних мешканців — татар у форштадті по всій території Кінбурнського округу кочували татари, які зводили тимчасові курені.

Для утримання форпостів довкола фортеці у 1736 році запорозьцями були збудовані землянки. І зараз запорозькі козаки там проживають, займаються рибальством, розводять худобу: корів, коней, кіз, волів, найбільше овець; із птахів — гуси та кури. Це поселення Колпаковка — 75 будинків та землянки. Назва дана на честь полковника Афанасія Федоровича Колпака. Інше козаче поселення — Костівка — там 3 землянки. Поблизу Колпаковки пахотні землі, на полях сіють пшеницю та просо. Ґрунт — сипучий пісок, лише поблизу кордону є землі, придатні для вирощування пшениці.

50 лугов для сенокосу між озерами та кучугурами дають урожайність сіна, що дозволяє прогодувати 1500 коней. Береги Чорного моря та Лиману мають мілини, зарослі очеретом та тростиною, які місцеві називають «очеретом». Особливо з Лимана весь берег та острови зарослі камишем, тому ніяких причалів вздовж берегa немає. Між Дніпром та Збурівським кутом вода розливається протоками в річку Конську, утворює різні острови, які під час повені повністю затоплюються.

Солоних озер між кучугурами багато, але всі вони малі, і не кожного року на них відбувається осолонь навіть повного. Сіль утворюється в них не більше вершка, тому чисту сіль зібрати неможливо, через це вона має сіруватий колір, хоча за якістю така ж, як кримська. Збирали сіль від узбережжя Чорного моря до половини ширини коси з Очакова — турки, а від Лиману — запорозькі козаки.

Ширина мису між Лиманом та Чорним морем, де добувають сіль, не перевищує 5 верст (близько 5,5 км). Турки з моря підходять на судах, стають від берега на відстані 3–4 версти, а для завантаження невеликі човни посилають до берега, але й ті через мілину не дістають до берега на близько 100 метрів, тому сіль по воді носили в мішках. Запорожці ж перевозили сіль човнами на правий берег Дніпра ближче до мису Станиславу та солонців, іноді й до Січі, де з Польщі приходять купці, міняють сіль на товари чи на вино. Купують її також малороси з Єлізаветградської провінції.

У 1774 році сіль добували з 78 озер, і було вивезено 1000 волових возів. Лісів у окрузі немає, лише вербові лози, вільха, яблуні, груші диких видів, івняк, верба, терновий куст. На острові багато дрібних верб та інші рослини; з трав на полях зустрічаються пирій, ковиль, осока. На берегах островів дуже багато земляних горіхів.

Рибу ловлять у Лимані запорозькі козаки, які мають по берегу Лиману та на островах у гирлі Дніпра зліва пристані (або заводи) — п’ять, а влітку в різних місцях ці промисли збільшуються. Турки, котрі господарювали поблизу, ніколи не заважали запорожцям у рибному промислі, а в мирні часи навіть дозволяли промисли за Очаковом та на Березані. Запорожці мали тимчасові курені з камишу.

Риба ловиться така: стерлядь, осетри, білуги, вирезуби, камбала, лінь,='s?`, тарані. У річках між островами — лінь, раки, карасі, а поблизу боліт — черепахи.

Звірів диких небагато — це вовки, зайці, горностаї, їжаки, дикі козі؛ у камишах багато кабанів. Біля жилих місць водяться птахи: горобці, галки, ластівки, ворони, яструби; у степу — журавлі, чаплі, куріпки, тетерева, солов’ї, яких називають камишниками, голуби. По берегах і в морі — баби, колпи, лебеді, багато гусей, качок та іншої морської птахи.

Бджол заводу не було, біля очерету дуже багато мошки та комарів. Грози бувають влітку, восени, іноді й узимку. Великих морозів взимку не буває, але Лиман замерзає, і в Очакові взимку за доброї погоди по льоду безпечно їздять» (переклад зі старослов’янської мови автора).

Аналізуючи документ та порівнюючи його зміст із сучасністю, можна помітити зміни, які сталися на Кінбурні за останні 250 років. По-перше, на карті коси немає сел Колпаковка та Костивка. Що стосується Колпаковки — ми встановили, що це сучасне село Старa Забур’ївка, яке виникло ще в 1575 р. А в 1770 році форпостом командував запорозький полковник Афанасій Федорович Колпак. З цього часу село існує як Колпаковка. Місце перебування Костивки ми намагаємося встановити. Друге питання — припливи річки Конської, якими запорожці вивозили сіль спочатку до Дніпра, а потім до мису Станиславу, який знаходиться навпроти сучасного села Героївське Херсонської обл. Можна припустити, що гирла цих проток були в межах сіл Васильівка та Героївське. Дійсно, за межами села Васильівка на захід розпочинаються Васильківські плавні, початок яких — Васильківське гирло.

Що стосує пристаней або заводей запорожців, то поблизу села Васильівка на березі лиману є топоніми — Турецька пристань, Перша пристань, Друга пристань. Зараз ці місця зарослі очеретом, і важко уявити, що колись там життя палало.

У багатьох наукових працях стверджується, що господарська діяльність населення після приєднання Кінбурна до Росії знищила рослинний світ коси, перетворивши її на піщану пустелю через випасання худоби, але Томілов це заперечував. Ми бачимо, що рослинний світ півострова майже не змінився, і не вівці винні в тому, що піщані дюни господарювали на косі до того моменту, поки не почали садити соснові ліси. Ще на початку XVII ст. татари називали півострів пісковою степом Хейхат.

Жаль констатувати факт зникнення з флори коси земляного горіха, чорнобільника, а диких яблунь — велика рідкість.

�На межі зникнення в лимані стерлядь, осетри, білуги, вирезуби, камбала, лінь, тарані.

Звірів диких небагато — це вовки, зайці, горностаї, їжаки, дикі кози; у камишах багато кабанів. Поблизу житла водяться птахи: горобці, галки, ластівки, ворони, яструби; у степу — журавлі, кулики, куріпки, тетерева, солов’ї, яких називають камишниками, голуби. По берегах і в морі — баби, колпи, лебеді, багато гусей, качок та іншої морської птиці.

Пчіл на заводі не було, біля очерету дуже багато мошки та комарів. Грози бувають влітку, восени, іноді й взимку. Великих морозів взимку не буває, але Лиман замерзає, і в Очакові взимку за доброї погоди по льоду безпечно їздять» (переклад зі старослов’янської мову автора).

Л. Твердовська,
вчителька історії Васильівської школи
«Південна правда» № 14