Сурова зима 1855 року. Історія однієї картини

�� 

�Історія маловідомої картини П'єра-Еміля де Крісснуа «Французькі броненосці, що обмерзли у льоді Чорного моря біля Кінбурнської коси взимку 1855—1856 років»

Усе починалося героїчно.

14 жовтня 1855 року англо-французька ескадра під командуванням адміралів Брюе та Лайонса з’явилася на траверзі Кінбурнського форту. Всього прибуло 90 вимпелів.

18 жовтня 1855 року відбулася остання битва Кримської війни.

Кінбурнська фортеця була зруйнована до основ, гарнізон на чолі з генерал-майором Кохановичем був змушений здатися.

Зима 1855—1856 років була суворою. Як і багато інших зим того часу, особливо на Кінбурнській косі.

У полон до морозів і льодів попали перші у світі парові броненосці — французькі плавбатерейки «Лав», «Тоннан» і «Девастасьйон».

Плавбатарея броненосця «Девастасьйон».

Ось деякі характеристики передових (на той момент) парових плавбатерей.

Довжина — 53 метри, водотоннаж — 1575 тонн, потужність парової машини — 155 к.с., швидкість — 4 вузла, екіпаж — 282 особи, озброєння — 16 50-фунтових і два 12-фунтові гладкоствольні гармати. Міцність броні — 110 мм.
225-сильні машини забезпечували батареям швидкість не більш ніж 4 вузли, тому по морю їх доводилося тягти буксиром.

Французькі броненосці ведуть перестрілку з артилерією Кінбурна. Гравюра

Сардинці та спаги боялися наближатися навіть до Василівки. Вони господарювали лише на західній території півострова. Окупанти поводилися погано. Ікони та вівтар Покровської церкви африканці спалили у своїй походній кухні. Бронзовий бюст генераліссимуса Суворова робота скульптора Демут-Малиновського, відлитий у Санкт‑Петербурзі, відправили військовим трофеєм до Франції.

Ніхто з французького гарнізону не передбачав, що доведеться провести на косі кілька місяців. Залишені доми селян солдати пограбували одразу. Потім з’їли всіх домашніх тварин і голубів, а потім… тоді закінчилася тепла осінь і настала сувора зима.

Про події, які відбувалися з французьким гарнізоном під час окупації Кінбурнської коси, нам відомо з непрямих джерел.

4 грудня 1855 року урядник 1‑ї ескадрони добровольчого полку Березовського Василь Кужель доповідає начальству про результати розвідки свого піку:

«… Противник стоїть біля фортеці й караулів далеко не відпускає. Раз на три дні збирають велику експедицію з 50 рушниць на порубку дров… В півтори версти навколо ліс випиляли і тепер рублять проти Чумацького озера… Козаки полонених брати не хочуть… гівно на снігу у них з кров’ю, все одержимі лихоманкою та тремтінням».

Теплолюбні уродженці Сардинії та алжирці тяжко переносили кінбурнську зиму. Продуваємий холодними вітрами півострів — не найкраще місце для зимівлі південних людей.

14 грудня цього ж року старшина Прогнойінської паланки Антон Бердник віддає наказ козачкам Софіївського куреня про те, щоб «… гоняти з моря французьких рибалок», які «… лід ламають, і невод намагаються запускати…». Голодні окупанти хотіли зловити рибу в замерзлому лимані, але… козаки були насторожі.

Ворожа середа замкнула гарнізон у фортеці. Піхотинці не встигли до зими відновити згорілі казарми. Прагнучи зігрітися, вони копали в землі ями, накриваючи їх навісами з парусинових палаток. Солдати помирали від голоду, холоду та хвороб. В 300 метрах від західного валу утворилося кладовище. Спочатку це були поодинокі поховання, але в січні 1856 року почався тиф, і… з’явилася перша братська могила.

1 лютого 1856 року капітан-лейтенант Іван Чердинцев, який на катері «Медвідь», проводив візуальне спостереження за противником доповідає військовому комендантові Очакова генералу Кноррінгу про те, що «… противник жодних дій не проявляє, стріляє будь-яку морську птицю і вириває їжаків. Продовольство підвозиться рідко».

15 лютого 1856 року англійський фрегат «Агамемнон» вийшов на рейд на південь від фортеці та забрав залишки кінбурнського гарнізону. Перед евакуацією окупанти підірвали пороховий арсенал і зруйнували відновлені укріплення. За три місяці «зимівки» холод та хвороби забрали життя 119 солдат та офіцерів.

Завдання Кінбурнської фортеці стало останнім військовим успіхом англо-франко-турецької коаліції.

Перемога носила більше емоційний характер і була «козирем» у дипломатичних переговорах під час укладання перемир’я.

У 1857 році фортеця була ліквідована і більше ніколи не відновлювалася. Сьогодні зруйновані земляні валу нагадують нам про славні та трагічні сторінки історії півострова. Добровольці встановили тут поклонний хрест.

Осінню, коли випадають дощі, давній рів справно наповнюється водою.

Джерело: Арсенал в Очакові