Про школу. Очаків мого дитинства. Частина 5 (Спогади Н. Манжоса)
Спогади Миколи Манжоса Частина 1, Частина 2, Частина 3, Частина 4
Російська та українська мови
Очаківська середня школа №1, у якій я навчався з 1961 року, називалася в місті «українською» тому, що навчання там велося українською мовою.
Але в ті часи Очаків це було доволі відносно, бо в побуті всі користувалися місцевим колоритним діалектом, який складався з російської, української, промислово-Ніколаївського, приблатнено-одеського, рибальського та військово-морського мовлення, причому незалежно від того, хто й у якій школі навчався. Типові вислови звучали приблизно так: «Я пішов у двір» або «Я вже зробив усі уроки». Проте більшість фраз складалася переважно з російських слів. У школі на другорядних уроках (співи, фізкультура) та навіть на математиці, фізиці й хімії переважно розмовляли російською.
У будь-якому разі я не пам'ятаю специфічних виразів з цих предметів українською мовою. Тож, мабуть, подальша здача випускниками вступних іспитів до вузів російською мовою проходила безболісно. Лише українською мовою викладалися історія, географія, ботаніка, зоологія. Українська мова була, напевно, найдосконалішим предметом. Різні вчителі читали свої предмети до і після восьмого класу. У цьому був свій великий сенс: якщо в молодших класах нас натаскували, вдокладали науку і привчали до копіткої праці, то в старших — учили думати, знаходити премудрі рішення, оригінально мислити.
Еталоном такого підходу служили два вчителя математики: один з них примушував вивчати формули та теореми, навантажуючи розв'язанням множини засвоюваних і закріплювальних прикладів і задач, а інший (уже в старших класах) давав завдання, у яких потрібно було спочатку визначити шлях розв'язку, його послідовність і чітко застосувати раніше набуті знання, що виявлялося доволі непросто.
Зарядка та Гімн
Заняття в школі починалися із зарядки. Потрібно було приходити за 15 хвилин до початку занять. Вся школа ставала у дворику (весною та восени) або по класах, і під керівництвом виконувалися найпростіші вправи. Усе це робилося під наглядом учителів. Нам це було зовсім не потрібно, бо всі учні і так достатньо займалися спортом. Тому зарядка проводилася з лінощами, «аби як», постійно звучали зауваження вчителів. Доблестю вважалося взагалі сховатися від зарядки за кутком або у парку навпроти, часто вчителі робили вигляд, що не помічають відсутніх.
Пізніше в школу прийшов наказ починати навчальний день з виконання Державного гімну. Це одразу змінило весь ранковий обряд. Уся школа тепер виряджалася в коридорі, у неймовірній тісноті та тисняві. У таких умовах після гімну робити зарядку було вже неможливо — для цього розходилися по класах, губилося таке дороге для зарядки час, і її фактично не було. Крім того, до виконання гімну обов'язково деякі учні запізнювалися, прибігали уже під музику, починалося непроізвольне шевелення в строю і порушувалася вся урочистість моменту. Можливо, саме це стало причиною того, що незабаром від цієї затії відмовились.
Учителя
Вчителі в школі були найвищого класу. Більшість з них — немолоді люди, які мали солідний педагогічний стаж, під час якого вони пройшли і бачили усе, різні ситуації й різних учнів. Вони з високою вимогливістю ставилися до нас, водночас розуміючи наші юні душі, іноді потурали нам, вибачали проступки і закривали на них очі. Справжні вихователі, вони вчили нас достойно жити і правильно ставитися до людей. Серед них були люди оригінальні та особливі. Два вчителя фізкультури були колишніми фронтовиками, вони навіть рідко одягали спортивну форму. Ми завжди просили, щоб нам на уроці дали м’ячи, і ми самі б грали, що вони з радістю робили. Зате вони викликали наше захоплення, коли на свята виходили з бойовими нагородами.
Також, колишнім воїном був учитель співу: низького зросту, дуже рухливий і дотепний. Усі його уроки ми розспівували військові й патріотичні пісні під його чудову гру на акордеоні. Його доброта до нас доходила до того, що на занятті розвіювалися примхи, незважаючи на присутність учителя. Тоді він різко міняв настрій, гнівався, і виганяв когось із класу зі всіма витікаючими наслідками. При цьому він хватав свій акордеон, вказував на двері і урочисто починав грати марш «Прощання слов’янки», під який порушник виходив із класу строєвим кроком.
Іноді, коли ми сиділи в класі у повній тиші під час серйозних уроків, раптом на всю школу лунало «Прощання слов’янки» і ми одразу розуміли, що з уроку співів вилучено чергового порушника. Робив це наш улюблений учитель із принципу чи злістю? Ні, на наше глибоке переконання він просто хотів, окрім наведення порядку, наповнити цю неприємну процедуру гумором і легкістю сприйняття.
Довгий час спів викладав літній красивий грець, який працював художником на побуткомбінаті. У нього була красива дочка, учениця другої школи, кругла відмінниця, дуже скромна дівчина. Вона була старша за нас і її всі ставили в приклад. Уроки теж полягали у багатоголосому співі популярних пісень під акордеон, але вже іншого. Цей вчитель іноді розповідав нам цікаві історії з власного життя, зокрема про вбивство Котовського у Чабанці, де він тоді служив у армії.
«Зв'язок школи з життям». Трудове навчання
У 1963 році вийшло Постановлення «За тісний зв'язок школи з життям», відповідно до якого в школах вводилося виробниче навчання і ми повинні були оволодівати робітничими професіями. Великих промислових підприємств в Очакові не було, тому оволодівати якоюсь конкретною спеціальністю у нас можливості не було. У зв'язку з цим нас учили всьому, чому була можливість: адже треба було виконувати постанову. До чого тільки нас не залучали! Ми навчалися і працювали у шкільних майстернях, промкомбінаті, брали участь у ремонті та будівництві будинків (тоді будувався мікрорайон на Свердлова за школою).
Ми навчалися бути слюсарями, столярами, токарями, жестяниками, штукатурами, каменщиками, теоретично вивчали електротехніку. У майстернях ми робили якісь щеколди для замків, випилювали «клепки» для штакетника, тренувалися робити шви на жести. Під час перебування на об'єктах нас, переважно, використовували як «принеси-подай», але іноді давали можливість штукатурити якусь стіну або викласти допоміжну кладку. Ми все ж набували якісь навички, хоча, відверто кажучи, користі від цього постанови та її реалізації для очаківських школярів було небагато. Під таке додаткове навантаження відповідно змінювався розклад занять. У нас були цілі дні, коли ми працювали, і цілі дні, коли навчалися; то ми одну половину дня навчалися, а другу — працювали. Згодом цей трудовий порив керівництва також вичervoся і ми стали навчатися за звичайним розкладом, тільки в один із днів залишили два поспіль уроки праці.
Слід зазначити, що в той час робочий тиждень був шестиденний, і в школі ми навчались також у суботу.
Поки ми активно опановували метал, цемент і дерево, наші дівчата вчилися домашньому господарству: шити — кроїти та готувати — пекти. Своїм високим мистецтвом вони періодично демонстрували нам, запрошуючи на власноруч приготовані салати та пиріжки.
У першій школі тоді для старших учнів було по два класи: один для міських дітей, інший — для випускників сільських восьмикласників. Сільські діти жили у гуртожитку (його називали інтернатом) за кутком від школи на вулиці Володарського. У них там була якась кухня, і тому іноді дівчата готували нам свої страви в цьому інтернаті. Пізніше,Being older, ми відзначали там дні народження, зокрема, пробуючи вино, яке якось таскали з дому наші сільські однокурсники.
У школі був маленький буфет, де продавалися булочки, цукерки-подушечки та драже, а також шкільні приналежності: олівці, ручки, пера та зошити.
У школі писали звичайними пераровими ручками з пером №11, занурюючи їх у чорнильницю-невиливайку. Ці чорнильниці зберігалися у класі в особливому ящичку; дежурний мав слідкувати, щоб у них завжди були чорнила. Коли потрібно було зірвати урок, у чорнильниці насипали трохи карбіду, від чого чорнило ставало безбарвним. Для цих же цілей іноді намазували дошку парафіном, і тоді неможливо було писати крейдою: вона просто ковзала. Усі ці витівки швидко розкривалися вчителями, і винуватці були змушені виливати чорнило з усіх чорнильниць та наливати нові, що було достатньо складно (чорнильниці-невиливайки), або після занять відскрібати дошку від парафіну.
Ми багато читали і, зустрічаючись між собою, одним із питань був: «А що ти читаєш?» у надії знайти цікаву книгу. Навчання стало захоплювати на старших класах, з'явився реальний живий інтерес до знань, багато хто потім поступили до вузів.
Н. Манжос
Газета «Чорноморська зірка» №17 від 14 травня 2021 р.
Фото з Інтернету
