Шкільні витівки та дорослішання. Частина 8. (Спогади Миколи Манжоса)

��Спогади Миколи Манжоса Частина 1, Частина 2, Частина 3,  Частина 4, Частина 5, Частина 6, Частина 7  

 

��У шкільному буфеті іноді продавалися особливі ручки, які користувалися великим попитом. Вони складалися з мідної трубки та двох циліндричних наконечників, куди з одного боку вкладався олівець, а з іншого – перо. Цінність цього пристрою полягала в тому, що з цієї трубочки можна було стріляти на уроках жувальною промокашкою.

Крім цього, на уроках стріляли ще з резиночок, роблячи скобки із скрученої тієї ж промокашки. Для стрільби не по однокласникам, а у мішень на точність робили скобки з алюмінієвого дроту. Через те, що їх використовували в бойових діях, промокашки завжди були в дефіциті.

Усі це добре знали вчителі. Коли зошити здавали на перевірку, а промокашки в них не було, вони одразу в зошитах писали зауваження, прекрасно розуміючи, де вона лежить.

Для стрільби резиночки надягали на пальці, роблячи для цього петлі. Неправильні резинки часто рвались і боляче щелкали по пальцях. Найкращими вважалися товщені резинки з дитячої іграшки «м’ячик на гумці».

У молодших класах активніше використовувалися рогатки. Рідко хто стріляв по птахах, в основному стріляли по металевих банках на точність.

Якщо хтось із теперішніх школярів думає, що добра рогатка – це простий виріб, то він глибоко помиляється. По-перше, потрібно було знайти підхожий «рогачик» - це дерев'яна рогатинка, до якої кріпляться резинки. «Рогачик» повинен бути суворо симетричним, не гнутися, не тріскатися. Велику роль для точності стрільби відігравало відстань між верхніми кінцями «рогачика», оптимальною було три пальці. Резинки (їх називали «ставками») також вимагалися особливі. Найкращими вважалися з протигазу або легкого водолазного костюма, причому на рогатку йшли крайні утолщені смужки. Другорядними вважалися «ставки» з грілки - теж з утолщених країв. В останню чергу використовувалася резина з середини грілок. «Ставки» повинні були бути строго однакової довжини і кріпитися до «рогачика» однаково. Для вставляння снаряда робилася «шкірка» - шматочок м’якої шкіри витягнутої овальної форми. Для цих цілей ідеально підходив язичок від взуття. Багато хто «отримувався» від батьків, коли ті бачили, що у взуття немає язичка.

Високі вимоги також висувалися до боєприпасів: вони повинні були бути однакового розміру та ваги, симетричні. Ідеально для цього підходили гайки та галька.

Ми також грали у «пір’ячки», «гойці» і інші ігри, тому в кишенях було завжди повно пір'я, ґудзиків та дрібниці, зазвичай по 1 й 2 копійки, які ставилися на кон. Якщо програвали копійки, які давалися на хліб або взагалі закінчувалися гроші на гру, ми просили одне в одного: «Дай пару копійок».

Грошова реформа 1961 року зменшила курс грошей і ціни у 10 разів, але протягом перших трьох місяців обміну грошей діяли й старі, й нові грошові знаки та ціни.

Для нас це мало колосальне значення, адже раніше, наприклад, морозиво коштувало 1 рубль, а тепер його можна було купити за 10 копійок. Старі монети по 1, 2 та 3 копійки після реформи продовжували ходити нарівні з новими, тільки їхня вартість збільшилася в 10 разів. У нас же завжди була заготовлена така дрібниця для гри. Так ми одразу стали набагато багатшими і на якийсь час могли дозволити собі розкішне життя, купуючи морозиво, газовану воду, цукерки, а найкрутіші — і дешеві сигарети по 4 копійки за пачку.

Але все це було ще в ранньому дитинстві. Зі зростанням дорослішання з’являлися інші інтереси, запити та схильності. Ми ставали більш начитаними, багато читали, нас прийняли до комсомолу. Чисто людські якості стали переважати над дрібними хлопчачими бажаннями та устремліннями. Ми стали розуміти ціну життя, важливість стосунків. Для мене два події того часу зіграли визначальну роль. До нашої школи на зустріч із учнями прийшов єдиний у Очакові Герой Соціалістичної Праці, рибалка Данило Васильович Семененко.

Ця зустріч була не надто цікавою: рибалка поводився сором'язливо, видно було, що його соромить костюм із зіркою Героя, він скуто відповідав на запитання, відчувалося, що це все йому не потрібно і лише відволікає від праці. Ми ж вперше бачили такого заслуженого чоловіка, гордилися і захоплювалися тим, що в Очакові є свій герой. Проте через короткий час нас зібрали біля школи на вулиці Суворова, де несли труну з тілом Семененка Данила Васильовича. Він помер порівняно молодим і раптово. З'явилися думки, що смерть не щадить навіть таких людей — заслужених і правильних.

Прийшло розуміння того, що потрібно берегти життя — адже це найдорожче, що є в людини. Його втрата — це порожнеча, крах і страшний удар по твоїм рідним, близьким, тим, хто живе заради тебе, хто хоче зробити тебе щасливим.

Раніше ми купалися у сильному штормі, коли хвилі тягнули нас — то вглиб, то на берег. Ниряли, доки вистачало повітря, а потім, задихаючись, з’являлися на поверхні. Лазили по кручах, по самому краю, по високих деревах та дахах. Не роздумуючи, ризикували й піддавали себе небезпеці, зовсім не дбавши про себе та своїх близьких. Напевно тому, що були дурними через дитинство, наївність і повну відсутність життєвого досвіду.

Тепер я розумію, що ці події стали, у певній мірі, межею між дитинством та зрілістю. Таке, напевно, є в житті кожної людини. У мене це сталося в Очакові і виявилося тісно пов’язаним як з містом, так і з умовами, в яких ми зростали. З часом пам’ять стирає багато. Я написав те, що бачив і знаю. Можливо, не зовсім точно. Я добре пам’ятаю прізвища та конкретні події, але не став їх наводити, тому що не хочу нікого образити, ні позначити, ні возвеличити. Те, про що тут сказано — це лише епізоди, окремі фрагменти, і вони не малюють повністю Очаків того часу. Перш за все, тому що Очаків — місто-труженик.

Микола Манжос
Газета «Чорноморська зірка» №17 від 14 травня 2021 р.